Що у наших дітей може викликати агресивні почуття і дії

(на думку відомого психолога Ю. Б. Гіппенрейтера)

1. Накази, команди

«Зараз же перестань», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб я більше цього не чув!», «Замовкни!» У цих категоричних висловах дитина відчуває неповагу до себе. Такі слова викликають почуття залишеності. Особливо коли дитина має проблеми і намагається поділитися ними з батьками. У відповідь діти звичайно опираються, «бурчать», ображаються, виявляють упертість.

2. Попередження, застереження, погрози

«Якщо ти не перестанеш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, я візьму пасок», «Не прийдеш вчасно, тримайся…»

Погрози та попередження погані тим, що за постійного повторення діти до них звикають і перестають на них реагувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до діла і швидко проходять шлях від слабких покарань до більш сильних, а часом і до жорстких: вередливого малюка залишають самого на вулиці, двері зачиняють на ключ і останній крок – починають застосовувати фізичні покарання.

3. Мораль, повчання, проповіді

«Ти зобов’язаний поводитися так, як належить», «Кожна людина повинна працювати», «Ти повинен поважати дорослих». Звичайно, діти з подібних фраз не дізнаються нічого нового. Нічого не зміниться від того, що вони слухатимуть це «всоте». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, інколи провину, а найчастіше все разом.

Річ у тому, що моральні основи й моральну поведінку виховують не стільки слова, стільки атмосфера в сім’ї через наслідування поведінки дорослих, особливо батьків.

4. Постійні поради, намагання все вирішити за дитину

«А ти візьми і скажи…», «По-моєму треба…», «Я б на твоєму місці…».

Діти не схильні дослухатися до наших порад. А інколи вони відверто повстають: «Без тебе знаю», «Тобі легко казати», «Ти так вважаєш, а я по-іншому». Кожній дитині властиве право бути незалежною, приймати самостійні рішення. Щоразу коли ми щось радимо дитині, ми ніби даємо їй зрозуміти, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші за неї, наперед все знаємо. Така зверхня позиція дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання розповісти докладніше про свою проблему. Невідомо, чи захоче дитина ще раз розповісти вам про щось важливе.

Як часто діти самі приходять до того, що ми їм перед цим їм радили! Але важливо, щоб вони самі прийняли рішення – це їхній шлях до самостійності.

5. Докази, нотації, лекції

«Слід би знати, що перед їжею треба мити руки», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе покладалася», «Завжди ти…». Це викликає в дітей або активний захист, або пригніченість, розчарованість у собі та своїх стосунках із батьками. В такому разі в дитини формується низька самооцінка: вона починає думати, що й справді погана, безвільна, ненадійна. А низька самооцінка породжує нові проблеми.

Спробуйте звертати увагу не тільки на негативні, а й позитивні сторони вашої дитини. Не бійтеся, що похвальні слова на її адресу зіпсують дитину. Подумайте, а чи добре самим нам жилося в умовах постійного бомбування критикою з боку найближчої людини? Чи не чекали б ми від неї добрих слів, не сумували б за ними?

6. Обзивання, висміювання

«Плакса-вакса», «Ну, просто бовдур!», «Який же ти ледащо!» Усе це найкращий спосіб відштовхнути дитину й допомогти їй розчаруватися в собі. Звичайно, діти в таких випадках ображаються й захищаються: «А сама яка?», «Ну й буду таким!».

7. Випитування, розслідування, здогадування

«Ні, ти все-таки скажи», «Що ж усе-таки трапилося?Я все одно дізнаюся», «Чому ти знову отримав двійку?», «Ну чому ти мовчиш?» І справді, хто з нас любить, коли його виводять на чисту воду? За цим може наступити захисна реакція, бажання уникнути контакту.

Утриматися в розмові від запитань дуже важко і все ж краще змінити питальні речення та стверджувальні. Часом різниця між питанням та стверджувальною фразою може здаватися майже не помітною. А для дитини, що переживає, ця різниця велика: запитання сприймається як холодна цікавість, стверджувальна фраза – як розуміння й підтримка.

8. Співчуття на словах, умовляння

Звичайно, дитина потребує співчуття, однак є ризик що слова «я тебе розумію», «я тобі співчуваю» прозвучать надто формально. Іноді замість цього краще промовчати, притиснувши її до себе. А у фразах на зразок «заспокойся», «не звертай уваги» вона може почути байдужість до її турбот, відкидання або применшення її страждань.

9. Ігнорування: «Відчепися», «Не до тебе», «Завжди ти зі своїми скаргами».

Як ми можемо допомогти дитині.

Поведінка – це ще не проблема. Це тільки ключ до проблеми.

Якщо дитина поводиться агресивно, це означає, що спалахнуло червоне світло й так само, як на переході вулиці, вам слід стати й подумати: що таке переживає дитина, що змушує її діяти агресивно?

Спробуйте зрозуміти свою дитині та її почуття. Це не означає, що ви маєте виправдовувати її вчинки. Адже, коли ми розуміємо поведінку нашої дитини, ми здатні діяти розумніше, отже, маємо більше шансів на те, що обрана нами стратегія спрацює.

Батькам слід пам’ятати:

1. Найкращий спосіб уникати агресивності підлітка – виявляти до нього більше уваги і ласки, яких він так потребує.

2. Батьки мають стежити за своєю поведінкою у сім’ї.

3. Найкращий спосіб виховання – єдність дій та власний приклад.

4. Не можна використовувати фізичних покарань.

5. Допомагайте підлітку знаходити друзів. Заохочуйте розвиток позитивних аспектів агресивності, а саме: підприємливості, активності, ініціативності.

6. Перешкоджайте негативним проявам агресивності, зокрема ворожості, скутості.

7. Пояснюйте наслідки агресивної поведінки.

8. Враховуйте у вихованні і навчанні особистісні риси підлітка.

9. Давайте підлітку задовольнити потребу у самовираженні і самоствердженні.

10. Обмежуйте перегляд відеофільмів зі сценами насильства. Це стосується і комп’ютерних ігор.

11. Заохочуйте підлітка до навчання, до участі у культурних заходах, спортивних секціях.

Виховання дитини з психофізичними проблемами в сім'ї

У кожній родині об'єктивно складається пев­на, далеко не завжди усвідомлена нею система виховання, яка може бути впорядкованою, стрункою або ж хаотичною. В одних батьків вимоги, що висуваються до дитини, відповідають тому, чого очікують від неї педагоги, в інших - методика домашнього виховання суперечить принципам, що затверджуються у школі. Дитина або підліток, зіштовхуючись із протилежними вимогами, переживає ці суперечності, не може визначити своєї життєвої позиції, внаслідок чого розвиток особистості деформується.

Найпоширеніші родинні стосунки - диктат і опіка. Диктат у родині виявляється в систематич­ному стримуванні одними членами сім'ї (здебільшого дорослими) ініціативи, приниженні по­чуття власної гідності інших її членів. Іноді бать­ки виходять з того, що діти відтворюють (чимось повторюють) їхній власний розвиток і, таким чи­ном, наділяють їх тими проблемами, які вони мали в цьому віці самі.

Батьки, зрозуміло, можуть і повинні висувати вимоги до своєї дитини, виходячи з мети вихо­вання, конкретних ситуацій, у яких їм необхідно приймати педагогічні та морально виправдані рішення. Але максимальна вимогливість стар­ших повинна поєднуватися з максимальною до­вірою і повагою до дитини - в іншому випадку вимогливість перетворюється на грубий тиск, примус. Правило, сформульоване А.Макаренком, - "максимум вимогливості - максимум поваги і довіри" - є переконливою альтернативою диктатові в родинних стосунках.

Батьки, які віддають перевагу, з усіх видів впливу, наказу й насильству, неминуче зі­штовхуються з опором дитини, яка відповідає на тиск своїми діями - лицемірством, обманом, спа­лахами гніву, а інколи - відвертою ненавистю. Але навіть якщо опір виявляється зломленим, разом з ним виявляються зломленими й цінні якості особистості - самостійність, почуття влас­ної гідності, ініціативність, віра в себе і власні можливості. Жорстока авторитарність батьків, іг­норування інтересів і думок дитини - все це гарантія серйозних невдач становлення особистості.

Опіка в родині - це система відношень, за якої батьки, забезпечуючи своєю працею за­доволення всіх потреб дитини, оберігають її від будь-яких турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе.

Для більшості батьків, які мають дітей з пси­хофізичними порушеннями, характерна впевне­ність у тому, що їхні діти потребують від них постійної допомоги практично в усьому. Замість того, щоб стимулювати активність своєї дитини, батьки чинять їй перешкоди, всіляко обмежуючи активність, побоюючись, що вона може зашкодити; водночас, деяким батькам приємно усвідомлювати, наскільки вони потрібні дитині, - це підносить їх у власних очах.

По суті, диктат і опіка батьків - це явища одного плану. Відмінності у формі, а не в суті. Зрозуміло, що диктат припускає насильство, наказ, жорсткий авторитаризму опіка - турботу. Однак, результат часто той самий: у дітей відсутня самостійність, ініціатива, вони так або інакше відсторонені від розв'язання питань, що стосуються їх особисто, а тим більш - проблем родини.

Імпульс, який виникає ще в ранньому дитинстві - я сам - поступається місцем млявій байдужості: "нехай мама або тато це вирішать, допоможуть". Інколи можливий "диктат знизу" - деспотизм дитини як зворотна сторона надмірної опіки. Однак опіка зовсім не обов'язково по­роджує крайні прояви деспотичної поведінки ді­тей. Якщо батьки не втрачають почуття власної гідності й уміють змусити себе поважати, цього може і не бути. В цьому випадку негативні на­слідки опіки як тактики родинного виховання обов'язково позначаться на особистості дитини. Питання про активне формування її особистості відходить на другий план. У центрі виховних дій виявляються проблеми задоволення потреб дити­ни і захисту її від труднощів. Опіка як виховна тактика, поза всяким сумнівом, шкодить вихо­ванню, тому що дитина позбавлена необхідних для становлення особистості зусиль і почуття відповідальності.

Батьки, які постійно опікуються тим, щоб жит­тєві труднощі не торкнулися дитини, покладають на себе важкий тягар дублювання всього, що має робити дитина. Вони, по суті, блокують процес серйозної підготовки своїх дітей до зустрічі з реальністю за порогом рідного дому. Діти, котрі виросли в таких умовах, виявляються найбільш непристосованими до самостійного життя, суб'єк­тивно й об'єктивно неблагополучними, неспромож­ними до особистої відповідальності.

Ця тенденція характерна для розвитку дітей з психофізичними проблемами, оскільки вони часто відмовляються від спроб самоутвердитися, не опановують нові соціальні ролі. Замість само­стійності, в них спостерігається зростання за­лежності від батьків, які стають для дитини чи не єдиним джерелом отримання соціального досвіду.

Наше вивчення ставлення сліпих підлітків до батьків підтверджує щойно сказане. Батьки за­лишаються для них найавторитетнішими особа­ми, від яких вони розраховують отримати необ­хідні для самостійного життя знання та вміння. Цими очікуваннями пронизується їхнє ставлення до батьків.

Однак прагнення дитини ствердити свою не­залежність суперечить явищу повсякденної опіки, і це стає ґрунтом, що породжує конфлікти і протест. Бунт проти надмірної опіки батька і матері своїми наслідками мало чим відрізняється від боротьби проти батьківського жорсткого диктату. Форма протесту може бути різною - від холодної чемно­сті, відсторонення і відчуження до грубого, безжа­лісного опору. Вона залежить від індивідуальних особливостей особистості дитини і характеру реакції батьків на ситуацію, що склалась.

Подібний конфлікт не виникає в сім'ях, де, не відмовляючись від контролю, без якого немож­ливе виховання людини, батьки зводять опіку до розумного мінімуму ще з раннього дитинства. Утримуючи "стратегічні висоти" родинної пе­дагогіки, батьки водночас надають дитині мак­симальну самостійність у розв'язанні проблем, тактовно втручаючись лише тоді, коли не втру­титися неможливо, а не з кожному приводу і не в кожному випадку. Якщо турбота, яка є формою певної активності батьків у системі родинних стосунків, набуває характеру призвичаювання ді­тей до відповідальності і самостійності, то вона принесе тільки користь.

Спостереження переконують, що для певної частини сімей характерна альтруїстична позиція стосовно дитини (все для дітей, нічого для себе), для інших - егоїстична. Вона трапляється рідше, інколи виявляє себе в завуальованій формі, наприклад - у насильницькому навчанні дитини грі на музичних інструментах, незалежно від її бажання. Зневага до особистості дитини свідчить про егоїзм батьків, які б високі мотиви вони собі не приписували.

Очевидно, що батьківський егоїзм, як психоло­гічна основа виховання в родині, неприпустимий, але сім'я не може також стати згуртованою лише на основі суто батьківського альтруїзму. Дитина, якій батько або мати "віддають себе без залишку", легко призвичаюється споживати плоди такої самопожертви.

Справжньою альтернативою як егоїзму, так і альтруїзму є взаємини, коли будь-який член сім'ї (дитина або дорослий) ставиться до інших, як до себе, і до себе, як до всіх інших.

Коли потрібен логопед

Щорічно в психолого-медико-педагогічних консультаціях проходять обстеження діти з різними порушеннями розумового, психічного та фізичного розвитку. У третини обстежених працівники логопедичної служби виявляють мовленнєві вади. Тож проблеми дитини з вадами мовлення нині є вкрай актуальними, бо затримка в розвитку мовлення спричиняє уповільнення розвитку інтелекту дитини, обмежує її загальний потенціал.

Коли йдеться про порушення мовлення, нерідко серед людей побутує думка, що нічого страшного в тому немає: дитинка «вибалакається» десь до виповнення їй 5-ти років, тому звертатися до логопеда не варто. Дійсно, є діти, які своєчасно не починають розмовляти, але потім у них відбувається стрімка динаміка з формування й розвитку мовлення. Однак є й такі, в яких з віком мовлення так і не набуває відповідних норм – це діти-логопати, що потребують педагогічної підтримки батьків і допомоги логопеда.

Батькам, які бачать мовленнєві порушення своїх дітей, слід завважити, що розвиток мовлення – процес психічний. Тож той сектор мозку, що відповідає за розвиток мови, водночас відповідає й за розвиток мислення. Тобто мова й мислення взаємопов’язані складники у формуванні інтелектуального потенціалу дитини. Якщо час на корекцію втрачений і мовлення не розвинене (а це мова в дії), то яких розумових здібностей можна очікувати від дитини? Її інтелект не матиме поступальної перспективи, бо його гальмує несформоване мовлення чи чуття мови. Порушення мови часто буває серйозною перепоною для успішного навчання дітей у школі. Труднощі в оволодінні читанням і письмом почасти пов’язані з мовними недоліками дитини, коли в неї порушена не тільки звуковимова, але й розрізнення на слух звуків мови та їх сполучень (тобто є порушення фонематичного слуху). Та ще більше ускладнює можливості дитини в оволодінні грамотою недостатньо розвинена здатність розпізнавати лексико-граматичну будову мови.

У тих випадках, коли мовні недоліки дитини обмежуються неправильною вимовою звуків, такі вади не перешкоджають успішному оволодінню грамотою. Діти із загальним недорозвиненням мовлення – порушенням звуковимови й фонематичної системи, неспроможністю розрізнити лексико-граматичну будову мови – гостро потребують логопедичної допомоги. Саме серед цієї категорії дітей надзвичайно великою є загроза відхилення від нормального розвитку людини. Адже порушення психічного розвитку, зокрема мовленнєвого, можуть бути дуже глибокими, якщо полягають у душевних розладах та цілковитій неспроможності розмовляти.

Як логопеду й батькам допомогти такій дитині?

Насамперед треба встановити причину мовленнєвих порушень. Адже вияви мовної патології можуть виглядати однаково, а причини їх різні й численні. Залежно від виявленої логопедом причини визначають методику роботи з дитиною, яка має вади мовлення.

У процесі обстеження фахівець встановлює обсяг мовних навичок у дитини, яка має мовні аномалії, порівнює його з віковими нормативами, а також із рівнем психічного розвитку, виявляє співвідношення дефекту та компенсаторного фону, мовної активності та інших видів психічної діяльності.

Є «немовні» діти, тобто ті, які зовсім не розуміють мови. Їх досить легко сплутати з глухими дітьми чи з тими, що мають знижений інтелект, хоча насправді первинно їхній інтелект збережений. Таким дітям логопедичну допомогу бажано надавати з 4-5-ти років у спеціальних логопедичних закладах або в логопедичному пункті. Діти з порушенням тільки звуковимови потребують логопедичної корекції з 5-6-ти років.

Період дошкільного дитинства найбільш сприятливий для розвитку дитини. Тому застосування спеціалізованої логопедичної програми допомагає зробити процес корекції мовленнєвих порушень та розвиток мовлення захоплюючим та корисним.

Більшість дітей на час вступу до школи мають правильно розвинену мову. Але й серед учнів початкових класів є діти з різними порушеннями мовлення. Вони також потребують невідкладної логопедичної допомоги. Правильна та вчасна організація логопедичної роботи в школі є запорукою усунення порушень мовлення, підвищення успішності учнів.

Отже, батьки за допомогою спеціаліста можуть суттєво допомогти своїй дитині. Вони знатимуть, яке значення для дитини має мова дорослих і як треба розмовляти з маленькими дітьми. Логопед порадить, що дорослі повинні правильно, чітко й не поспішаючи вимовляти кожен звук, не «з’їдати» складів і закінчень у словах, не спотворювати слів. Особливо чітко треба вимовляти незнайомі, нові для дитини слова та багатоскладові. Спеціаліст логопедичної служби завважить, що мовлення дитини розвиватиметься тоді, коли розвиватимуться її знання про навколишній світ, коли активно працюватиме її уява. Тому дуже важливими є вправи та ігри, спрямовані на розвиток дитячої уяви.

Таким чином, основою для успішної інтеграції дитини в суспільство є не тільки взаємодія спеціалістів і батьків дитини, яка має вади мовлення, не лише їх критичність і гуманізм, професіоналізм і відповідальність у всій системі стосунків із дитиною, а й дбайливе ставлення до дитини, вияви доброзичливості, лагідності, розуміння з боку як дорослих, так і здорових однолітків.

Заїкання у дітей

(Поради від логопеда)

Заїкання – важке мовленнєве порушення, але його можна позбутися. Заїкання здебільше виникає в дошкільному віці. Ця досить поширена патологія, яка найчастіше виникає на початку становлення мовлення, уражає здебільшого хлопчиків ( позаяк їхня центральна нервова система розвивається повільніше, ніж у дівчаток), а велика кількість побічних (супутніх) порушень гальмує процес коригування заїкування й робить його досить тривалим, складним і копітким.

У розвитку дітей виявлено внутрішню загальну схильність до виникнення заїкання і зовнішні передумови, які його провокують.

1. Незрілість центральної нервової системи (мозок дитини ще росте й тільки-но розвивається).

2. Особливості розвитку мовлення. Оскільки з-поміж багатьох інших функцій мовлення з’являється пізніше, тому воно й найбільш слабке. А при тому для свого розвиту потребує багатьох складних розумових процесів: сприймання, аналізу, синтезу уявлень тощо. Тож надмірне перевантаження цього «слабкого місця» може привести до заїкування.

3. Педагогічний вплив. Дитина не повинна бути педагогічно занедбаною, але разом з тим над її розвитком треба працювати дуже виважено, не перевищуючи ( ні кількісно, ні якісно) існуючі вікові норми.

4. Психологічний клімат навколо дитини. Батькам слід уникати конфліктів і з малим , і між собою, оскільки це негативно позначається на нервовому стані дитини.

Значення родини для розвитку малюка неможливо переоцінити. Тому так важливо педагогові, логопеду знати якомога більше про найближче оточення своїх вихованців, про їхні стосунки з рідними.

При перших проявах заїкання дорослим слід звертатися до логопеда та дитячого невролога, точно виконувати їх рекомендації.

Не загострювати увагу дитини на погіршенні її мовлення.

Дитина не повинна бачити хвилювання, тривогу дорослих у зв’язку з появою в неї порушення.

Дитина не повинна чути слова «заїкання», відчувати переміну в своєму житті.

Не можна допускати передражнювання дитини, треба утримувати її від надто збуджуючих заходів, стресових ситуацій.

При спілкуванні з дитиною дорослі повинні говорити небагато, спокійно, неголосно.

Не слід виправляти дитину надто настійливо, викликати її на розмову, задавати зайві запитання.

Дитині треба створити охоронний режим з денним відпочинком, прогулянками на свіжому повітрі. Підхід до неї повинен бути спокійним, доброзичливим. Вимоги повинні бути адекватними , не жорстокими, по можливості ласкавими.

Додатковою роботою з дітьми, які заїкаються можуть бути:

- лікувальні препарати (заспокійливі...)

- фізіопроцедури (електросон, ванни...)

- психотерапевтичне лікування ( аутогенне тренування, гіпноз,...)

- психологічна допомога ( робота по зміні негативних емоцій, відношення до порушення).

При заїканні також застосовують різні електронні устрої.

Чим раніше звернутися за кваліфікованою допомогою – тим більше шансу на подолання заїкання.

Кiлькiсть переглядiв: 576

Коментарi